Мои переводы любимой украинской поэтессы Лины Костенко. С удовольствием приму замечания.
Переводы с украинского Нины Шендрик
Сосновый бор перебирает струны
Сосновый бор перебирает струны,
Рокочет тишь глухая на басах.
Бренчат березы. Погрузившись в думы,
Лесное эхо слушает в кустах.
Седой сказитель, бор былое помнит,
Его послушать сходятся века.
Хотя все движется, не все проходит,
Певцу внимает вечности река.
Забрезжило, и утро наступает ,
Кладут ветра смычок на тетиву.
Напрасно голос мой друзей сзывает,
Чужие откликаются, - Ау!
И снова тишь. Лишь глухо шепчут кроны,
Сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века,
Сосновый бор перебирает струны,
Певцу внимает вечности река.
Оригинал Ліна Костенко
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
людьми забуті звечора в лісах.
Це - сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни,
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки..
---------------------------------------
Мой бедный грустный лес, совсем он задубел!
Он ждал меня и думал о разлуке.
Гуляка – листопад его раздел,
Из золота парик сорвал от скуки.
Дождь приходил, морозец пригрозил,
Синеет день, как поздняя капуста.
Мой ненаглядный лес, он крылья опустил,
Грибы пропали и в корзине пусто.
Мой бедный грустный лес! Ужель пришла пора?!
А может, в осени еще побудешь?
Вернутся птицы щебетать с утра,
Оденешься листвой, зверят разбудишь?
О чем, скажи, скрипит твоя сосна?
Поведай свою тайную тревогу...
Хохочет нежить, отойдя от сна, -
Что за снегами не найду дорогу.
Лес на ветру начнет звенеть, как жесть,
Никто из птиц не вылетит навстречу.
Туман колюч, в осколках льдистых весь,
Легла на ветки изморозь, как жемчуг.
Оригинал Ліна Костенко
Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.
Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ, а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! - він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок
Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.
Про що, про що скрипить твоя сосна?
Зронило сонце бурштинову краплю.
І десь хихоче химороть лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.
Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде - ні туди, ні звідти.
І наче склом затовченний туман,
упала перша паморозь на віти...
----------------------------------------------
Уже светало, но деревья спали,
Акации не плакали росой.
Мы шли вдвоем, и вишни осыпали
Цветами луг не тронутый косой.
Стояла тишь. Днепровской синей глади
Касалась чайка, изогнув крыло.
Ласкали солнца огненные пряди -
Нам никогда так не было светло.
Нас лепестками вишни осыпали.
И долго память будет там бродить.
Светало, но еще деревья спали,
Молчали мы, чтоб их не разбудить.
Оригинал Ліна_Костенко
Ранесенько, акації ще спали,
росою ще не сплакались кущі,
ми йшли удвох, і вишні осипали
рожевий цвіт на трави і хвощі.
Стояла тиша. Плесо придніпрове
торкала чайка, вигнуте крило.
А сонце, сонце, сонце - пурпурове! -
такого ще ніколи не було.
А ми ішли. Нас вишні осипали.
Ще довго пам’ять буде там ходить.
Ранесенько, акації ще спали...
Мовчали ми, щоб їх не розбудить.
-------------------------------------------------
На старых фото ты, как прежде, молодой,
Сквозь годы окликаю звонкой птицей.
В зрачках печальных, будто талою водой,
Отражены дома, деревья, лица.
Стонадесятый снег дороги притрусил,
Другие прилетают к нам лелеки.
Невозмутимо строгий времени кассир
Фиксировал и выбивал, как чеки.
Те лики белые под темною водой,
Навеки неизменны остаются.
На старых фото улыбался молодой,
На небеса ушедшие, смеются.
Оригинал Ліна Костенко
На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибиває, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються
------------------------------------------------
Лес был живым. Он не прощался.
Века, казалось, прошумит.
Когда бы знала – это счастье,
То сберегла б в последний миг.
А я не знала, я не знала,
Что оборвалась счастья нить,
Что наше время миновало,
И в этом некого винить.
И только из глубин разлуки
Вдруг обожжет и защемит –
Твое присутствие и руки,
Весь облик твой в последний миг.
Оригинал:
Ліс був живий. Він не прощався.
Віки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала,
вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
і от тепер її нема.
І тільки з відстані розлуки
обпалить, змучить, защемить —
твоя присутність, твої руки,
твоє обличчя у ту мить!
---------------------------------------
Послушаю тот дождь. Подкрался и шумит.
Веселых капель звон. Поют, как струны, воды.
За мигом - миг, и вновь за мигом - миг,
Внезапно оглянусь – уносит время годы!
А там прошли века. И время утекло,
В туманностях души иль может Андромеды.
Я в мантиях дождя, прозрачна, как стекло,
Я прихожу к живым, и вспоминаю мертвых.
Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Талантливо сыграл он мир души поэта.
Я дерево, я снег, я все, о чем молчу,
Все, что люблю, и моя сущность в этом.
Оригинал Ліна Костенко
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть
--------------------------------------------
Лина Костенко. Святой вечер.
Зажглась звезда на небосклоне.
Готова пышная кутья,
А Матерь Божья на иконе
Родное пестует дитя.
Побудь малюточкой, сыночек,
Уж начат времени отсчет,
Терновник первый дал листочек,
И дерево на Крест растет.
Не смыло времечко водою.
Спеленутый Иуда спит,
А под Рождественской звездою
Гуртом прохожий люд стоит.
Поколядуют и засеют.
Осталось время для житья.
Там на Голгофе ты - Мессия,
А на руках – еще дитя.
Оригинал Лина Костенко.СВЯТ-ВЕЧІР
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.
Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.
Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.
Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.
------------------------------
Чудачка, горда и сурова,
Такую никто не спасет,
А может, я тень того слова,
Лишь тень моих слов я - и все.
А может я лишь аберрация,
Пульсация ритмов и рифм,
Иное же все - декорация,
Завеса, гримаса и грим.
За тем эфемерным фасадом,
Где столько любви и тепла, -
Рекой, человеком иль садом
Я только в словах и жила.
Оригинал Ліна_Костенко
Химерна, важка, вибухова,
яку вже ніхто не спасе,
а може, я тінь мого слова,
от тінь мого слова — і все.
А може, я лиш аберація,
вібрація ритмів і рим,
а інше все — декорація,
полуда, гримаса і грим.
За цим тимчасовим фасадом,
де стільки любові й тепла, —
людиною, річкою, садом
я тільки у слові жила.
-------------------------
Меня деревья любят от рожденья
И понимает бузиновый Пан.
Окликнет верба в хрустале цветенья,
Протянет ветку, - Здравствуй! – сквозь туман.
Встречают соплеменницу деревья,
На щит поднявши солнце и зарю.
Я их люблю. Язык их знаю древний.
Свои молчаньем с ними говорю.
Оригинал. Ліна Костенко
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову
Я з ними теж мовчанням говорю.
-----------------------------------------
Мои дубы, благодарю за осень,
За радость отлетевшую, за птиц.
Печальной видится мне неба просинь,
Я слышу шорох княжьих багряниц.
Княгинюшка! Конец твой горький близок.
Поднявши истомленное лицо,
Идешь на плаху, принимая вызов.
Дубы мои, спасибо вам за все.
Оригинал Ліна Костенко
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
За відлітання радості і птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати.
Старі дуби, спасибі вам за все.
----------------------------------------
Счастливая, я вижу кромку неба
И две сосны туманные в окне.
Уже казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне.
Уже душа не знала, где тот берег,
И утомилась от невзгод своих,
Средь грома дня, в оркестрах децибелов,
Мы были словно хор глухонемых.
И разом – Боже! - от удушья чада,
Где ощущения равны нулю,-
Я слышу дождь. Он тихо шепчет правду,
Что я кого-то дальнего люблю.
И тишина, где распевают птицы,
Идут простые люди по траве,
Душистым хвойным облаком клубится
Густой туман, как небо на земле.
Оригинал Ліна Костенко
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом,— Боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю,—
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
------------------------------------
Я подмоги ни в ком не искала,
Для себя ничего не просила,
Как не молят гранитные скалы,
Чтобы в зной их дожди оросили.
У людей попрошу только веры
В слово каждое, то, что сложила,
Взгляду каждому глаз моих серых,
Ласке рук, чьё тепло не остыло.
Оригинал Ліна Костенко "Я в людей не проситиму сили..."
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.
------------------------------------------
Поезд до Варшавы – и душа застыла…
Я на Украине от тебя вдали.
Пел ты вечерами для меня, любимый, -
«А кому есть дело до моей любви…»
Я люблю навеки Киев и Варшаву,
Но края родные каждому свои.
Вспоминаю песню снова со слезами -
«А кому есть дело до моей любви…»
Поезд до Варшавы - много верст меж нами,
Сто дорог меж нами, а душа болит.
Так проходят годы, годы за годами…
«А кому есть дело до моей любви…»
Оригинал. Лина Костенко
Поїзд у Варшаву спогади навіяв.
Я на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами:
"Komu co do tego, ze my tak kochamy..."
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного своя.
Як тебе згадаю - забринить сльозами:
"Komu co do tego, ze my tak kochamy..."
Поїзд у Варшаву йде крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
І минають роки, роки за роками...
"Komu co do tego, ze my tak kochamy..."
--------------------------------------------
